«Я вимагаю розлучення». Слова чоловіка звучать категорично й спокійно. Це його зважене рішення. А мене ніби вдаряє під дих. Очі ріже, але я не плачу.
— У тебе є інша? — шепочу я, відчуваючи спазм у горлі.
— Ні. Я тобі не зраджував, — нахабно каже чоловік.
А за годину я застаю його з секретаркою. Поруч лікарі, які намагаються їх роз’єднати, бо в неї внутрішній спазм, а я мовчки дивлюся на чоловіка й істерично сміюся.
П’ятнадцять років “щасливого” шлюбу — коту під хвіст.
Слова про мій діагноз застрягають у горлі, і я мовчу.
Я не принижуватимуся.
Нехай усі вирішать, що так я намагаюся його втримати. Але шляхетність у нашій родині знайома лише мені.
— На дітей не претендую. Забезпечу вам комфортне життя, а натомість ти не скажеш їм правди про наше розлучення.