Після розлучення. Не клич, не повернусь

— Ларисо, нам треба поговорити. Відверто. Розібрати все по-чесному. Як ділові партнери.
Партнери. Мене миттєво кидає в жар.

— Я все зважив, — його голос спокійний і сухий, ніби він зачитує звіт на нараді директорів. — Наш шлюб був амбітною затією. Але, на жаль, збитковою.
Всередині щось тонко дзенькає, наче ламається тендітна льодяна спиця.

— Ти більше не приносиш цінності, — продовжує чоловік, дивлячись не на мене, а кудись повз, за моє плече. — Ці роки лікування, депресії, твоя апатія… усе це стерло твій блиск. Мені потрібна жінка, яка завжди на висоті. Дружина — частина іміджу. Ти ж розумієш.

— Розумію, — видихаю майже нечутно, губи ледь ворушаться.

— Я зустрів іншу, — каже він, і в його погляді не видно ні любові, ні пристрасті, від чого мені стає по-справжньому зле. Задоволення. Наче від вдало закритої угоди. — Вона молодша. Стильна. У неї здорова, ясна енергія. Вона готова народити мені спадкоємця. І не стане вічною пацієнткою клінік.