Кінець року — це завжди проміжна розв’язка в багатосерійній драмі під назвою життя. Але коли твій план дописаний, а фінал відчайдушно провалений, сідаєш у поїзд із відчуттям, ніби не існує ніякої наступної серії. Так сталося і зі мною. Я прийняла рішення повернутися додому — із шумної столиці в маленьке містечко. Розчарувавшись у власних мріях, коханні… і, що найстрашніше, у собі. Я так і не стала головною героїнею сюжету, який підкинула мені доля. Що ж, за динамічність — два з натяжкою, а за фінал — так і взагалі «Золота Малина», тьху. Аж раптом! Наче за помахом передноворічного дива, я зустрічаю Його. Чоловіка, від якого надто бажано втратити голову. Навіть такому антарктичному серцю, як у мене. П’ять годин, щоб закохатися в незнайомця… Невже любов після епілогу існує? Містить ненормативну лексику.