Портрет

У ту мить, коли я вперше побачила світ, я не знала нічого. Напівсліпа, паралізована, жалюгідна й безмозка, я билася в повній небутності, намагаючись не зійти з розуму. Усе було розмитим, незрозумілим, і лише одне обличчя стояло переді мною — обличчя мого Творця. Для мене він був центром Всесвіту, всемогутнім і всесильним. Я не розуміла жодного слова з того, що говорили навколо, не знала, хто це були тіні, що сновигали повсюди, чому то світло, то темно, то тихо, то гучно. Я провалювалася в безпам’ятство й знову виринала на світло за покликом мого Створителя.

Він називав мене Лаурою. А коли ставало темно й у кімнаті засвічували маленькі вогники, він підходив до мене й годинами розглядав моє обличчя, лихоманково бурмочучи щось собі під ніс. Його очі блищали божевіллям — і це трохи лякало. Він шепотів, що любить мене, обожнює, що все у світі віддасть за мене…

Я намагалася відповісти, що не розумію, про що він говорить, не знаю, що таке любов, що таке пристрасть. Але не могла. У мене не було голосу.