П’ять років поспіль я крутилася без зупинки, ніби в нескінченній гонці: ні відпочинку, ні пауз. Пахала до знесилення, забувала про власні потреби — лише б виручати інших. Навіть хвороба не здавалася приводом притримати оберти — я змушувала себе триматися й іти далі. І чим це обернулося? Подякою? Та ні.
Оточуючі лише й уміли розраховувати на мої гроші й на мою м’якість, вибудовуючи на цьому свої зручні плани.
Усе. Досить. Я більше не збираюся це терпіти.
Я сідаю в літак і лечу на найдорожчий курорт у моєму житті — принаймні спробувати щось зламати й почати інакше.
Але я не врахувала одного: доля, схоже, свої сценарії не переписує. Наче приклеїла до мене ярлик вічної «жертви» й знову й знову збиває з ніг.
Тож доведеться їй довести зворотне — навіть якщо вже в новому тілі й в іншому світі.