Що робити, якщо здається, що все втрачено і пережити випавші на тебе лиха неможливо? Віолетта Туссен вирішується на те, що в минулому житті здалося б їй цілковитим абсурдом: погоджується на посаду доглядачки кладовища. Трохи-помалу вона знайомиться з постійними відвідувачами цього незвичного місця — з тими, хто із задоволенням заходить до неї зігрітися в негоду, випити чашку кави й поговорити ні про що й про все. Тут ніхто нічого не прикидає — тут усе як у житті: сміх і сльози завжди поруч, а буття здається швидкоплинним. Дивно, але саме в цьому не надто веселому місці Віолетта розуміє: любов до життя й людей рятує від усього — зокрема й від смутку та страху. І саме тут приходить усвідомлення: усе швидкоплинне й не варто відмовлятися від найнеординарніших, сміливих, навіть божевільних вчинків.