Ця книжка відкриває нам автора, цікавого в багатьох відношеннях. Сотников уперто пише прозу саме в тому значенні, яке розробила російська класика, тобто художню. Після Юрія Казакова потяг до такої традиції лише слабшав, а в теперішньому поколінні майже вичерпався. Тож Сотников — свого роду «осколок» минулого в майбутньому, що завжди було і важко, і перспективно. Його зусилля значною мірою розв’язують штучну художню контрадикцію між так званими «городянами» та «сільськими». Сотников не протиставляє себе культурі, а ґрунтується на ній. Будучи сільським за походженням, досвідом і тематикою, Сотников остаточно відходить від ностальгічного опису побуту і як людина нового покоління пише вже не тільки відчуження сільської людини, яке спричиняє місто, тобто пише про сучасну людину в значно ширшому й загальнішому значенні. Це дуже важливе зусилля.