— Аааа! — несподівано лунає дитячий крик десь зверху.
Підводжу голову й помічаю тіло, що падає.
«Що за…» — встигаю подумати. І спритно ловлю юну екстремалку, яка голосно кричить.
У мене тут гірськолижний курорт чи гурток з лазіння по деревах?
— Я впала! — крізь плач тремтячим голосом видає очевидна дівчинка.
— То я був у першому ряду. Не тільки бачив, а й участь брав, — видихаю я.
Чорт забирай, як її заспокоїти?
— А що ти робила на дереві? — вирішую продовжити допит.
— Втекла від мами, — всхлипує малеча.
Цікава логіка…
— Добре, а де твоя мама? — уточнюю в дитини.
Дівчинка, замість відповісти, надуває губки. І складає руки на грудях.
— Не скажу.
Ого! І що мені з тобою робити?
Рішивши віднести малечу в медпункт, я навіть не міг уявити, що її мама — та сама єдина дівчина, яку я любив. А я, схоже, той самий тато, який «багато років тому полетів у космос на ракеті».