За мотивами однойменної повісті (1959).
Сибір у розпалі 30-х. Смерть матері збила Ільку з ніг, а мачуха — з дому. Потоком долі хлопчика прибило до артілі робітників, що прокладають шлях для лісосплаву…
Повість оспівує людську доброту, виражену на рівні дитячого, чистого свідомого: Ілька «тепер твердо знав, що коли в житті колись стане коли-небудь важко, якщо станеться біда, треба бігти не від людей, а до людей».
Астаф’єв називав повість своєю «улюбленою річчю»: «На жаль, мені більше не довелося написати так безхитростно-відкриту, майже по-дитячому ясногляду річ — про що я дуже, дуже шкодую».
У своїй зрілій творчості художник, навпаки, стверджує ідею трагізму, безперспективності людської історії. Доля землі в підсумковому романі «Прокляті й убиті» вже ніяк не пов’язується з долею людини.