Твори В. П. Астаф’єва (1924—2001) сповнені тривогою за долю рідної країни, яка переживає період «усьляких перетворень і великих будівництв, що спотворили лик святої Русі, перетворили її на похмуре лице, вкрите паршою всіляких відходів, блювотиною брудної плісняви та отруйними лишаями»; за людину, що втрачає людське обличчя, совість і гідність. Автор закликає зупинитися, вдивитися у своє обличчя: куди приведе цей шлях? Хіба не від самого себе? А щастя — у чесності та вірності власним принципам, у простих людських радісних почуттях, у здатності любити.