Андрію тридцять вісім. Бізнес зруйнувався, дружина пішла, друзі зникли. Він сідає в машину й їде в нікуди — подалі від Москви, від себе, від запитання, яке не дає спати: навіщо я живу?
У глухому селищі на березі річки він зустрічає Ігната Петровича — старого пасічника, який не навчає словами, а просто живе поруч. Вони лагодять ґанок, розчищають стежку до води, відкачують мед, ховають сусідів, рятують човна під час грози. І через це просте, побутове, земне в Андрія починає оживати те, що він вважав назавжди втраченим.
Це книжка-притча про чоловіка, який утратив усе й знайшов головне. Про прощення батька, якого вже немає. Про гроші, що перестають палити долоню. Про віру, яка народжується не з доказів, а з холодної води, коли тоне той, кого любиш. Про кохання без очікувань. Про смерть, яка виявляється не ямою, а дверима. І про тихі відповіді на запитання, які ви ставите собі вночі.