Три дні тому, рівно о дев’ятій годині ранку, подзвонили в двері. Відчинивши, я побачив дівчинку з валізою.
— Ти Ігор Карпов?
— Залежить від того, хто питає.
— Твоя донька.
Я працюю сценаристом комедійних серіалів, пишу про сім’ї, хоча сам завжди уникав дітей, шлюбу й відповідальності. І ось тепер переді мною стоїть дев’ятирічна дівчинка з листом від її мами: «Вона твоя. Я їду на пів року в Сінгапур. Ти впораєшся. Мабуть».
«Мабуть?!»
— Мені треба щось випити, — сказав я, дочитавши лист.
— А мені — сніданок, — цілком спокійно відповіла Кіра, розглядаючи мою квартиру. — До речі, мама не згадувала, що ти живеш, як єнот на звалищі.
Чудово. Моя донька успадкувала мій сарказм.