Начальник вривається в бухгалтерію й прожарює мене лютою, спопеляючою увагою.
— У кабінет. Зараз же!
Я підводжуся й на ватних ногах виходжу в коридор. Мене трусить — я вже розумію, чим це закінчиться.
Щойно переступаю поріг, як він притискає мене до стіни й, ледь стримуючись, каже:
— Ти приховала від мене дітей. За це доведеться відповісти. Вони житимуть зі мною! — від його слів у мені все рветься. — Це мої сини. Мої спадкоємці. Інших у мене немає й не буде.
— Не віддам, — видихаю я тремтячими губами. — Ти не забереш їх у мене.
— Ти просто не уявляєш, на що я здатен, — холодно кидає він, не відводячи погляду.
Вона: у сорок два я народила двійнят і вперше відчула справжнє щастя. Мої хлопчики — сенс мого життя, і я нікому їх не віддам.
Він: після недавньої аварії я змирився з тим, що дітей у мене не буде. Але у п’ятдесят дізнаюся: у мене є двоє синів, яких від мене ховали п’ять років. І тепер я їх заберу — мене не зупинити.