Творчість Зінаїди Міркіної не вміщується в жодну з жорстко окреслених релігійних традицій, але не тому, що суперечить їм, а тому, що створює досвід діалогу різних традицій. Її творчість не вміщується й у жорстко окреслені рамки літературних жанрів не тому, що суперечить їм, а тому, що говорить більше, ніж зазвичай говорять вірші чи проза.
«Найглибші години мого життя минають у спогляданні. При поступовому наростанні внутрішньої тиші я дедалі ясніше й ясніше чую слова безсловесних і найголовніше Слово. Це чуття абсолютно точне і навіть, можливо, конкретне. Але, звісно, не вуха, а остання глибина душі слухає і чує, що говорять дерева, ліс, море, гори, небо і світло, найбільше — світло. Я чую велику звістку! Усе життя я тільки й пишу про те, що чую. Але передати так важко!..
Насамперед — пекуче відчуття, що все — живе. Ні, не лише людина з її розумом і словами, не лише тварини з їхнім розумом без слів, — усе: дерева і небо, річка і море, і світло, яке особливо на заході й на світанку я відчуваю як погляд Самого Бога. Усе говорить із моїм серцем, наповнює його вищим змістом, переповнює його до захвату. Якого захвату!
Якби весь світ, усі люди казали мені, що я помиляюся, — яке мені було б до цього діло?! Я живу! Я люблю! Моє серце переповнене.
Тиша. І повнота уваги. Стихли не лише слова, а навіть думки. Ось тут і починається слухання. Не вигадування, не уява, а слухання.»