– Що це таке, Белова? – гублюся я, помітивши біля стійки реєстрації свою помічницю разом із дитиною. – Хто це?
– Це моя донька Ірина. Вибачте, Антоне Павловичу, але залишити її було ні з ким. Якщо ви проти, я можу не летіти з вами.
А як же переговори з іноземними партнерами? А як же гарячі, майже відпускні ночі з Беловою? Я ж спеціально забронював один номер на двох, розраховуючи взяти її чарівністю та натиском.
Усі мої задуми в одну мить пішли прахом. Звідки в Насті донька? Чому я нічого про це не знав?
– Дядю бос, ви мене з собою не візьмете? – виводить мене із заціпеніння маленьке диво в рожевій шапці. – Я так мріяла політати на літаку! Мамо, ти ж обіцяла!
Дівчинка надуває губи й морщить носик. Зараз розплачеться? Тільки не це.
І Белова, здається, теж на межі.
Невже в мене підніметься рука зіпсувати поїздку цій малечі?
– Ходімо, дівчата, а то на рейс запізнимося!
У той момент я ще не уявляв, що мій хитрий план спокусити помічницю обернеться зовсім іншою історією.