— Еля, залишся. Ти нікуди не підеш,— глухе гарчання збиває мене з пантелику й напрочуд відбиває бажання чинити опір.
— Відпустіть… — я схлипую, піднімаючи очі на Рустама.
Я відчуваю себе звірятком, загнаним у пастку, яке з останніх сил намагається вирватися й втекти.
— Занадто пізно,— сипло вимовляє він. — Вже зовсім пізно.
***
Усередині тривожно й солодко здіймається рій метеликів. Але найбільше я боюся, що Рустам Адамов здогадається про те, що я відчуваю до нього. Про заборонені, палкі фантазії, які не можна дозволяти ні мені, ні йому.
Бо він — батько моєї найкращої подруги. Чоловік, поруч із яким у мене паморочиться голова. Чоловік, якого я до божевілля хочу зробити своїм першим.