Відлучений

«Холод пробирав його до кісток, він не знав, як у темряві спускатиметься з обледенілого пагорба, але не думав про це. Останній промінь заходу сонця освітив пейзаж унизу й торкнувся голови Токмакова. — Я — камінь серед каменів! Я — вічний! — прокричав він граду й світу. Його слова багаторазово повторило луною».
Я щасливий. Великі ялини тримають важкі пласти снігу покірно й самовіддано, як Атлант — небо. Безшумно миготить між темних стовбурів лис — вогняний зигзаг на білому килимі. Перлинне небо вагітне рясним лагідним снігопадом. Мені тепло й затишно під цим грандіозним полотном снігу та хвої. Теплі хутряні унти залишають за мною білісіньку вспахану борозну, але вже кружляють у повітрі перші сніжинки, і скоро мій пройдений шлях стане таким самим гладким і чистим, як і моє колишнє життя.
А я продовжуватиму заглиблюватися в ліс, доки моя ведмежа хутряна доха й норковий треух не стануть схожі на святковий торт, припорошений цукровою пудрою — саме так мене пригостила недавно добра господиня з нагоди мого п’ятдесятилітнього ювілею. Якщо чесно, це стало відкриттям — що мені вже п’ятдесят, але вона так сказала і навіть принесла з якихось своїх анналів мій біопаспорт. Коли я приклав до нього палець, висвітилася дата народження — 6 лютого 2039 року. Тут уже не посперечаєшся. А торт був чудовий. Я з’їв два шматки, хоча мені це шкідливо, і запив чарочкою чудового вірменського коньяку — рідкістю в наш час.
Сніг пішов частіше й величезними пластівцями. Стежка моїх слідів зникала на очах. Але я не боявся жодних інцидентів — скоро дістануся до огорожі з електрифікованого колючого дроту, якою обгороджено мою великий лісовий участок. Та несподівано промінчик сонця, що прорвався крізь суцільну завісу хмар, відбився об об’єктив відеокамери, майстерно схованої в лапах ялини…