Кожна людина, яка з’являється на світ, народжується такою ж, як Шелтон із цієї книжки, — щоб вирушити в подорож, і здебільшого його народжують на великій дорозі. Спершу він сидить у пилюці, простягаючи свої пухкенькі рученята в порожнечу й спрямовуючи свої серйозні очі в простір. Як тільки він починає ходити, то, підкоряючись дивному інстинкту, який ми називаємо любов’ю до життя, рухається прямо цією дорогою — не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, бо так йому подобається йти. І він зачарований усім: красивою рівною дорогою, широкою й білою, своїми ногами та перспективою, що відкривається з обох боків. Світить сонце, й дорога здається йому трохи гарячою та запиленою; іде дощ — і він ляпає по брудних калюжах. Це не має значення — усе приємне; його батьки йшли цим шляхом до нього; вони проклали цю дорогу для нього, і коли вони виростили його, в його крові оселилася любов робити все так, як робили вони. І так він іде й іде, спокійно відпочиває вночі під дахами, які звели для нього ті, хто йшов перед ним.
Одного разу, сам того не бажаючи, він помічає стежину або просвіт у живоплоті, що веде праворуч чи ліворуч, і зупиняється, дивлячись на те, що приховано від його очей. Після цього він зупиняється біля всіх просвітів у живоплоті; одного разу, з божевільно калатавшим серцем, він намагається пройти крізь один із них.
І ось тут починається найцікавіше.