Кожної весни острів починав звінькати в твоїй душі — наче тонка, іскриста на сонці скляна бурулька. Але приходило літо із його спекою, потягами, катерами — і дзвін стишався. А коли знову наставала весна, в гулі вітру знову чулися наполегливі переливи. І перед твоїми очима, як прозорий міраж, з’являвся далекий Острів. Він нагадував магнітну стрілку гігантського компаса, інколи — корабель, що розтинає хвилі, або глибинну рибу з кістистою пащею. Та найчастіше — холодну бурульку, всипану гострими сонячними відблисками.