Щоб втекти з-під батьківської опіки, я зважуюся на втечу. Продуманий план тріщить по швах щойно водій вантажівки ловить мене — у кузові я ховаюся. Через широкий одяг і те, що волосся сховане під шапкою, він приймає мене за хлопця: «— Щось не так? — Ні, — поспішно відповідаю. — Я просто… — Ти, часом, не з тих? — він фиркає, вмочуючи нагетс у кетчуп. — З тих? — Ти хлопець, так? — Я киваю. — Навіщо ти мене розглядав? — «Вибачте», — я ніяково мямлю і замовкаю. Чомусь поруч із Тарасом логічний ланцюжок у моїй голові вибудовується із запізненням. Щойно я розумію, яких саме «цих» він мав на увазі, я спалахую й тут же виправдовуюся. — Я нормальна, просто ви… великий». Заплющую очі й подумки називаю себе ідіоткою. Хлопці так не розмовляють. Впевнена: якби на моєму місці був брат Іди, він би не говорив із ним навіть на «ви». Знов дивлюся на Тараса крадькома. Він же нічого не зрозумів, правда?»