На робочому місці в нього секретарки немає, а двері до кабінету чоловіка трохи прочинені. Я натягаю посмішку й уривчасто видихаю, заздалегідь уявляючи, як Гоша зараз почне свою звичну тираду: мовляв, я безглузда й вічно все втрачаю. Хапаюся за ручку, різко відчиняю двері — і завмираю на місці. У кабінеті мій чоловік і його секретарка…
І я ще казала про зиму, що гірше вже нікуди? Ага, двічі. Буває. І називається це ЗРАДА.
— Гоша, — хрипко вимовляю я, не відводячи погляду від них двох, від того, чим вони там зайняті. Хоч би двері зачиняли.
Почувши своє ім’я, Гоша повертається й дивиться на мене так, ніби перед ним не я, а якась потвора з легенд.
— Емма, — видихає він. — Еммочка, ти все неправильно зрозуміла.
— Правда? Справді?!