Ми розлучилися, коли Маркові було півтора року. Обопільні образи й докори, мої сльози — його роздратування. Після того як він один раз не прийшов ночувати, я все зрозуміла і мовчки заповнила заяву на розлучення. Він не опирався.
Далі — аліменти, життя на два міста, і тепер я сама виховую нашого сина, а він працює великим начальником на Півночі, куди збіг від нас. Таких сімей сотні, може, тисячі… Мені досі боляче, а Марк бачить тата лише через екран мобільного. Але все змінюється, коли його переводять назад до столиці… Я готова знову опинитися обличчям до обличчя з тим, хто розбив мою віру в сім’ю?