Мені 45, а за документами я її опікун.
Вона живе в моєму домі навпомацки: за голосом, за кроками, за теплом чужої долоні. Вона не бачить віку. Вона не бачить заборони. Вона вимовляє моє ім’я так спокійно, ніби воно завжди належало їй.
Шість місяців — і за законом я маю її відпустити. Але до цього я мушу тримати дистанцію. Та поки що я лише затримую подих щоразу, коли вона проходить повз.
Гріх уже живе зі мною під одним дахом. Вона стала моїм гріхом, а я — її опікуном.