Опікун

Я не обертаюся. Не хочу бачити в його очах презирство, ненависть, роздратування. Зазвичай він дивиться на мене саме так. Ніколи я не бачила в очах свого опікуна хоч щось світле — а про прихильність і взагалі мовчу. Напевно, будь його воля, він би втопив мене в морі, прив’язавши до вантажу. Напевно. Чую кроки. Повільні, але гучні. Наче всі звуки вимкнули й лишилися тільки вони. Його кроки. Моє серце шалено б’ється в грудях, пробиваючи ребра й розриваючи легені. Боляче. Нестерпимо боляче чекати. Він обходить стілець, на якому я сиджу, і стає переді мною. Я бачу його черевики — як завжди вони чисті й блищать. Засліплює блиском… В одинадцять років я втратила батьків, а в вісімнадцять — мрію звільнитися з-під опіки людини, яку я ненавиджу. Його почуття до мене взаємні. Один необачний вчинок — і я стаю заручницею в його домі.