"Надто далеко йти не довелося — дуже скоро Ната розгледіла людину. Чоловік лежав на животі, піджавши під себе руки, і не подавав жодних ознак життя.
— Ей! — покликала Ната. — Ви живі?..
…Досить Ната глянула на брудне, теж у подряпинах, обличчя, як вона завмерла, наче статуя. Вона знала його одразу — Савелій Мамонтов. Саме його вона бачила по телевізору. То виходить, що літак, за штурвалом якого він і знаходився, розбився десь неподалік?..»
Проминути ворога, залишити його вмирати легше, ніж врятувати йому життя — і саме це зробила Наталія. Але бажання помсти й ненависть від цього лише зросли.