Океан

«На океан лягають млистi лютийські сутінки. Нещодавно був сніг, але розтанув, і тепле повітря важке та вологе; углиб материка невловимими поштовхами жене його морський південно-західний вітер і, змінюючи його, приносить свій — запашно-їдке поєднання морської солі, безмежної далечини, простору вільного й таємничого, не порушуваного нічим. У тому боці, де має сідати сонце, відбувається безшумне руйнування невідомого міста, невідомої країни: в огні й диму валяться будівлі, пишні палаци з вежами; цілі гори безшумно розсипаються й повільно схиляються, падають довго. Але на землю не долинає ні крик, ні стогін, ні гуркіт падіння — чудовиська гра тіней звершується безшумно; і безмовно приймає її, слабко відбиваючи, к чомусь готовий, чогось чекаючий великий простір океану…»