«Ксеню, нас підняли по тривозі», — від чоловіка ледве було чути. «За нами вже підходять бортовики, тож додому не чекай».
«Погоди, Кириле. А рюкзак, речі? Як ти…»
«Немає часу, там усе видадуть. Все, як зможу, — перетелефоную. Сина з днем народження привітай».
Телефонні гудки ніби вдарили по всіх моїх нервах одразу.
Зранку чоловік пішов на службу як завжди, а через кілька годин я дізналася — куди саме його відправляють. Але в той момент я навіть не могла уявити, через що нам доведеться пройти.
Йому… Мені… Нашій родині.