Я закохалася в нього, коли мені було чотирнадцять, і цілих вісім років переконувала всіх — і себе — що це залишилося в минулому.
Артем Гайдаров, товариш мого старшого брата, офіцер і людина ніби з іншої реальності.
Він заходив по п’ятницях і навіть не здогадувався, що я впізнаю його за кроками на сходах.
Вісімнадцять— і я наважилася сказати про кохання — у відповідь почула: «ні».
Я звикла існувати поруч із цим «ні».
Тихо, бережно, не торкаючись — як живуть поруч із раною, яка ніяк не затягується.
Потім я обрала іншого: правильного, надійного.
Сказала «так» і майже повірила, що саме так і має бути.
Але одного разу він повернувся.
З ціпком, із війною за спиною, з новими зморшками в куточках очей.
Надломлений — і все одно єдиний.
Кажуть, час лікує.
Мене він лиш навчив краще ховати те, що так і не зникло.