Нариси злочинного світу

Варлам Шаламов почав писати свої оповідання в 1954 році, коли повернувся після 17 років колимських таборів у Підмосков’я й жив у глухому робітничому селищі. Ще раніше, працюючи табірним фельдшером у тайзі, він почав писати вірші. І те, й інше тоді неможливо було надрукувати й поширювалося серед близьких людей. У одному з листів Шаламова Б. Пастернаку є знаменні рядки: «Питання “печататься – не печататься” — для меня вопрос важный, но отнюдь не первостепенный. Есть ряд моральных барьеров, которые я перешагнуть не могу». Письменник відкидає сам принцип пристосування до цензури — він від початку орієнтується на правду як норму літератури й норму буття. За цим стоїть його величезна віра в незнищенність абсолютних людських цінностей, які рано чи пізно повернуться в його країну. Саме життя Варлама Шаламова і те, що йому вдалося переступити межу сімдесяти років, можна вважати дивом, особливо якщо врахувати, що йдеться про особистість твердих, незламних принципів. Довге життя людини, яка відмовляється стати на коліна в світі, де навіть дерева схиляються в спробі вижити в суворому кліматі, — це щось дивовижне, важко піддаване поясненню. Ще складніше збагнути, як ця людина, пройшовши через табори, після нескінченних років ув’язнення, позбавлень і мук змогла не тільки вижити, а й написати свої оповідання. А особливо вражає те, що ці оповідання, за своєю силою нагадуючи ляпас ката́м, слугують, мабуть, найяскравішим, переконливим і вагомим аргументом проти жаху трудових таборів.