Звичайні справи

Незвичайний хлопчик заслуговує на захоплення. Так, він знає й уміє так багато, що його можна слухати із відкритим ротом! І він дуже хоче, щоб його хвалили (і мама, і вчитель), але дорослі чомусь цього не роблять. Усе через те, що, на їхню думку, у нього «жахливий характер» і він вічно потрапляє в різні історії. Та ще й приваблює друга Васю — то втекти з уроків, то піддражнити бабусю Славіни…

А що ж інші? Он їх скільки — стільки звичайних ледарів і пустунів, хуліганів. Хіба так уже добре бути звичайним хлопчиком, ходити до школи, тихо сидіти на уроці й слухати вчителя? Звичайні школярі ходять до школи, коли не хворіють, і в них звичайні друзі. Але ж можна бути найсильнішим і побити всіх боягузів та дурнів. Напевно, це класно. І бути найвправнішим — теж чудово.

Звичайні хлопчики стають звичайними дорослими, ходять на роботу й у магазин, грюкочуть дверима, їздять у ліфті, миють посуд… Але, мабуть, усім нам хотілося одного разу стати незвичайними. Як би змінилося наше життя? Але… чи нам це точно потрібно?

Великий майстер гумору Віктор Голявкін змушує слухачів не лише сміятися з витівок і міркувань Славика, а й проникнутися симпатією до цього хлопчика.

Повість має три частини — «Цей хлопчик», «Звичайні справи», «Добрі наміри».