— Ти маєш їй сказати. Можливо, є шанси. — Ні, не так! Шанс є завжди.
— Не сміш мене, — буркнув друг і, закривши обличчя руками, тихо промовив: — Пів року, максимум.
— Любиш її? — уточнив я, а коли він кивнув, спокійно продовжив: — З’їзди у відпустку, зроби пропозицію, оточ турботою й любов’ю. Ви впораєтесь…
— Вона приречена! — рявкнув друг і, зітхнувши, процідив: — Пів року доглядав за нею. Бігав, як пес… Квіти, цукерки, кіно, ресторани, виставки…
— То ти журишся через втрачений час?
Попри труднощі, я вважала себе щасливою й була впевнена, що живу найкраще своє життя. Чоловік, який любить, робота, друзі… Страшний діагноз зруйнував усе! З роботи звільнили, наречений кинув — навіть не пояснившись, подруга виявилася заздрісною зрадницею. Що далі?
Щодня я житиму так, ніби це останній день. К чортам лікування й жалісливі погляди! Ніхто не дізнається, чому я зірвалася з котушок!
Насолоджуючись останніми днями, я зустріла ЙОГО. «На все життя» — поняття розтяжне, а в моєму випадку — короткочасне.