—Він хоч справжній?! — скептично пирхаю.
—І звідки сумніви, дозволь спитати?! — отруйно проціджує чоловік, захлопуючи коробочку в мене перед носом.
—Пффф… пропозиція на обідню перерву, два десерти за ціною одного та діамант? Так… звісно, — хитую головою, щедро приправивши голос часткою сарказму, — Марго була права, що відмовила тобі! Невдаха з фальшивим каменем!
—Що?!!! — його брови злітають вгору.
—Та взагалі… я б тобі теж відмовила!!! — випалюю, червонію до багряного обличчя.
Нічого: таким самовпевненим типам, як цей Олексій, трохи здорової критики не завадить.
Зваливши посуд на піднос, гордо видаляюся.
Правильно ж! Так я думала рівно до того моменту, поки мене не покликали в кабінет нового господаря ресторану — того самого Олексія. І він поставив переді мною ультиматум: звільнення або стати його фіктивною нареченою на свята.