Для того, хто виріс на Зіккураті й не знає ані милосердя, ані пощади, ані навіть болю, війна стала порятунком. Там можна було просто вбивати, не замислюючись, сподіваючись, що колись уб’ють і тебе, і смерть зітре спогади про прокляття Матері Іштар. Але війна закінчилася, а омріяний мир виявився липким, сиропно-солодким — і чомусь до крайності підлим…
Виконуючи наказ, героїня війни вирушає в епіцентр мешкання ворожої цивілізації наагів, що населяє Магелланову Хмару. Вона не сподівається повернутися — звідти не повертаються. Вона сподівається, що загине не дарма.
З циклу «Спадок Іштар».
Містить нецензурну лайку.