Микола II. Життя і смерть

14 травня 1896 року, Москва… Кремлівські собори дзвеніли дзвонами. Молодий Миколай і білява красуня-цариця увійшли до Успенського собору. І стих дзвін, і замовкла давня площа, переповнена людьми. Успенський собор. Церемонія священного коронування. І настав великий мить: Державець прийняв корону з рук митрополита й поклав її на власну голову…

18 липня 1918 року. Єкатеринбург. «Трупи склали в яму й облили обличчя та всі тіла сірчаною кислотою — як для того, щоб зробити їх нерозпізнанними, так і щоб запобігти смороду від розкладу… Засипавши землею та хмизом, зверху поклали шпали й кілька разів проїхали — слідів ями не лишилося».

Останнього царя розстріляли звіряче — разом із сім’єю, без суду й слідства, позбавивши його останнього слова — на відміну від Людовика XVI чи Карла I. Цю несправедливість треба виправити. Тридцять шість років Миколай вів свій щоденник безперервно. Він почав його чотирнадцятирічним підлітком у 1882 році в Гатчинському палаці й завершив п’ятдесятирічним арештантом у Єкатеринбурзі. П’ятдесят зошитів виписані від початку до кінця його охайним почерком. Але останній, п’ятдесят перший зошит заповнений лише наполовину: обірвалося життя — і лишилися порожні, безодні сторінки, дбайливо пронумеровані наперед автором. У цьому щоденнику немає роздумів, а оцінки трапляються рідко. Щоденник — це запис основних подій дня, не більше. Але там залишився його голос. Містична могутність справжнього слова… Цей мовчазний, замкнений чоловік розповідатиме. Він сам проведе вас через своє життя. Він — автор. І це його останнє слово.

Також не пропустіть раніше видані аудіокниги Едварда Радзинського: «Любовні божевілля Джакомо Казанови», «Прогулянки з ката», «Кілька зустрічей із покійним паном Моцартом», «Іоанн-мучитель», «Театр часів Нерона і Сенеки», «Коба. Монолог старого чоловіка», «Наполеон: життя після смерті», «Залізна маска. Вік мушкетерів», «Сталін. Життя і смерть», «Княжна Тараканова. Остання з Романових», «Розпутін», «Александр II».