Ні океанів, ні морів

Оповідання Альохіна тяжіють до того, щоб скластися в єдиний текст, як ртутні кульки прагнуть утворити отруйну калюжу. Мати на книжковій полиці зібрання його творів одного дня означатиме володіти принаймні одним чуттєво й точно запротокольованим людським життям. Нічого спільного з Прустом тут немає; Альохін — полярна, колюча планета. Він патологічно не вміє брехати. Відчуває, що як письменник мав би це вміти, але весь час зривається до правди. Це синхронний голос героя й автора, який перестане існувати, якщо не оголить совість. Читач Альохіна — його Страшний суд. Будь-яка напускна річ висміюється, шкіру здерто. Звідси таке гостре, трагічне сприйняття дійсності, переживання сучасного російського побуту як Чистилища.