— Мій улюблений скоро розлучиться зі своєю куркою, — каже моя вагітна сусідка по палаті.
Я виходжу помити чашку й чую стукіт дверей, що відчиняються.
— Котик, ти приїхав! — пищить Ліза.
— Ходімо швидше, у мене мало часу. Це твої речі? — відповідає їй низький голос із хрипким відтінком, і я хапаюся за раковину.
— Рустам? — не шепочу. Вию.
Чашка дзенькає об підлогу й розсипається на кілька великих уламків.
— Соня? — мій чоловік робить крок назустріч. — Ти?..
Рустам прожарює мене поглядом, ми обоє дивимось на поділ моєї одноразової лікарняної сорочки.
Бо по ній розтікається велике червоне плям’я.
І я втрачаю свідомість.