Місто більше не просто простір — воно мислить, пам’ятає й мріє чужими головами. Біомережа перестала бути технологією й стала полем свідомостей, де пам’ять — ресурс, зброя та нова форма безсмертя. Люди з прозорими нервовими волокнами живуть на межі: чужі історії просочуються в їхнє життя, руйнуючи межі особистості. «Чисті» вимагають знищити мережу, «вузли» захищають її як зародок майбутньої еволюції, а влада мріє про контроль над чужими спогадами. Рей, людина з протоколом на шкірі, виявляється єдиним, хто здатен говорити з мережею. Але що глибше він занурюється в її нервову мапу, то ясніше розуміє: частина його минулого ніколи не належала йому. Якщо пам’ять розподілена — де закінчується «я» і починається місто? І чи може жива свідомість народитися з мільйонів фрагментів чужого болю й надії?