— Паша! — кричу я, помітивши, як відчиняються двері його машини.
Швидко обходжу свою, вихоплюю піцу з переднього сидіння і, поставивши авто на сигналізацію, майже біжу до нього.
— Паша!..
Він обертається і на кілька секунд затримує на мені погляд. Потім, сховавши одну руку в кишеню куртки, іде назустріч швидкими кроками. У його рухах є щось тривожне, і я мимоволі сповільнюю крок, намагаючись прочитати вираз обличчя.
— Привіт… — усміхаюся я, коли між нами лишається всього кілька метрів.
— Привіт, — відповідає він із кривою усмішкою, потерши кінчик носа. — Ти до мене?
— Ні, до твоїх сусідів, — намагаюся віджартуватися. — Вони вдома?..
Але Паша не сміється. Різко озирнувшись навсібіч, він дивиться на мене так, ніби йому наперед шкода.
— Катя…
Усередині все обривається, коли до мене раптом доходить.
— Я не вчасно?..
І в ту ж секунду відкриваються пасажирські двері його седана — і я помічаю світле волосся Еви.
Чорт… Та щоб мені крізь землю провалитися!
— Катя… — він підходить ближче на крок і говорить тихіше. — Я ж попереджав: не закохуйся. Я все одно пройду повз тебе.