Випадкова дівчина, яка повертає йому віру в людей; давній приятель Кеша, у якого так і не з’являється співчуття; смертельно хвора Зоя, яка мріє про перше — і останнє — дотикання, — кожна зустріч стає або трагедією, або моментом прозріння.
Це проза без лаку й прикрас: звучить вулична мова, любов іде по межі, де між почуттями та насильством — тонка лінія, а минуле не дає зробити крок уперед. І все ж із цієї жорсткої правди виростає несподівана ніжність до світу. Селуков переконаний: жертва, на яку ми йдемо, щоб лишатися людьми, можливо, не така вже й страшна.