Не моя донька. Право на спадкоємицю

— Я тебе люблю, моя дівчинко. Ми з усім упораємося, мама не віддасть тебе нікому, — цілує маленький носик своєї новонародженої малечі.
Двері палати різко відчиняються, і я підводжу голову, думаючи, що акушерка щось забула. Та я помиляюся. На порозі палати стоїть Олександр — батько моєї дочки. Той, хто не дав і слова сказати у своє виправдання. Той, хто обіцяв забрати в мене дочку. І той, хто розтоптав усі мої почуття й любов до нього, коли наражав на смертельну небезпеку і моє життя, і життя моєї малятки.
— Що ти тут робиш, Саша? — виходить із мене напівпошепки, і я сильніше притискаю дочку до грудей, намагаючись сховати її від жадібного погляду її батька, який свердлить пронзливим поглядом малечу в моїх руках.
— Привізся познайомитися з дочкою.