— Як тебе?.. — тихо звертаюся до дівчини. — Ти забула своє ім’я. Вона, обернувшись, ліниво оглядає мої голі ноги й наче для порівняння піднімає праву та крутить ступнею.
— Карина.
— У моїй кімнаті — пил.
— Сказати, де взяти ганчірку?
— Ні, мені потрібно, щоб ти пішла й витерла пил у моїй кімнаті, — граючи в простодушність, кажу я.
Їй це не подобається. Перекинувши волосся на одне плече, вона зверхньо вигинає брову.
— А ти хто така, щоб я для тебе це робила?
— Дружина Адама. Законна.
— А я дівчина Адама. Кохана…
— І покоївка, — нагадую я з усмішкою.
Я стала розмінною монетою. Гарантом мирного співіснування двох родин. Батько віддав мене Литовському — своєму ворогові та вбивці мого брата, а той оселив мене в одному будинку зі своєю коханкою. Ось так і живемо: він мною гидить, а я люто ненавиджу його.