— Ну що, щиглики, — полковник Терехов важко стукає чоботами по кабінету. — У нас поповнення. Прошу ставитися з повагою. Капітан Волошина Ірина Миколаївна. Моя давня знайома.
При вигляді тієї чопорної блондинки, що впливає в кабінет, моя щелепа відвисає.
Ось цього я не очікував.
Спокійним, упевненим поглядом ця зараза ковзає хлопцями, а коли черга доходить до мене, змінюється в обличчі. Губи складаються тонкою лінією, до щік приливає фарба.
— Ну здравствуй, товаришу капітан, — аж завмираю від контрасту. Бо в моїй пам’яті ця стерва зовсім інша: гола, гаряча й дуже чуттєва.
— Руднєв, дотримуйся субординації, — рявкає полковник.
— Субординації?
Та я б із радістю. Якби вночі ми її не стерли під нуль.