Над потаємним рядком

«Я повинен сказати вам… Мені, можливо, пощастило: за весь мій багатотрудний творчий шлях — а я, напевно, написав не менше сорока книг — жодного разу не згадував прізвища Сталіна. У мене немає навіть згадки про Сталіна, жодного разу…
— І ваші герої не згадують?
— Ні, герої згадують. Не стільки про Сталіна, скільки про терор. У мене останній роман, який називається „Під потаємною рискою“ — він ще не відомий, його надрукують у дев’ятому номері журналу „Звезда“. Це розповідь про те, як знайшлася людина, яка… яка… ні… (Веніамін Олександрович закашлявся)… Анна Мойсеївна, дайте мені хустинку, будь ласка…
Ольбик: Ось серветочка, будь ласка…
— Ні, хустинка… (Після паузи). Роман, який щойно написаний… У цьому романі герой пише „потаємні рядки“.
Ми хотіли піти від Веніаміна Олександровича, але він зупинив нас помахом руки. Попросив відновити думку, яку перервали.
— Ви говорили про ваш останній роман, який надрукують у журналі „Звезда“.
— Я був би поганим письменником, якби не писав атмосферу, в якій діють мої герої. А ця атмосфера була тісно пов’язана з комуністами, яких розстріляли на Півночі. І зі страхом. Тому я не згадував імені Сталіна, відчуваючи, що я живлю до нього ненависть. Я завжди старався вміщувати героїв у такі обставини, у яких читач розумів би, як йому тяжко, бо він живе в Росії в цю епоху. Тож я не відходив від життя. Інша річ — що я сприймав його поетично. Я маю на увазі, наприклад, роман „Два капітани“. Його написано в 1937 році. Це був роман, де проголошувалася оборона справедливості. Не знаний загиблий капітан — це шуканий „предмет“, за яким полює мій головний герой. Атмосфера забарвлена насамперед романтичним закликом: що вирішено — виконай! боротися й шукати, знайти й не здатися! Можливо, все це належить літературі для юнацтва, але роман видають щороку — і так уже 40 років… І кількість накладів перевалила за сотню…»
із останнього інтерв’ю з Веніаміном Олександровичем Каверіним.