Чоловік, дружина і сатана

Наймиліша подружня пара, Лев та Аделіна Гуглицькі, колекціонер старовинної зброї й викладач російської словесності, опиняються втягнутими в ланцюг неймовірних подій після того, як у їхню московську квартиру навідується небажаний гість. Хто він — людина чи привид? А може, це просто чийсь розрахований і незграбний жарт?

У цій дивовижно теплій сімейній історії знайдеться місце всьому: любові, пригоді, добрій посмішці, співчуттю, суму й навіть невеликій подорожі в минуле.

І як завжди — блискучий стиль, незмінне відчуття гумору, притаманне авторові, його іронічний погляд на світ подарують читачеві чимало чудових моментів.

Першою його помітила Прас-ков’я. «Чорт—не чорт, але щось там точно було». Або ж жило — непомітно, але, схоже, постійно. Прас-ков’я не могла розгадати, живе це чи ні. Пізніше, з часом, вона здогадалася: все ж воно більше живе і підле, а не навпаки. До того ж хитре, як не буває в неживих — надто вже все йшло в той бік.

Почалося з того, що на кухні гупнуло металом десь ближче до пізнього вечора, коли ще можна було розібратися в тому, що відбувається, не вмикаючи світла. Світло, як і решту електроенергії, Прас-ков’я почала берегти після того, як почула з телевізора ввічливий заклик. Нібито натякнули акуратно, а потім ще й обережно пожурили. Вона почула й прислухалася — тим паче, що часи були погані: гроші в багатьох кудись зникали без сліду, самі якось через ті прокляті долари й через цей чортів дефолт, який грянув за рік до того. Так їй Льова сказав.

У тонкощі цієї сумної події Прас-ков’я не вникала, хоча люди навколо неї — на вулиці, на ринку й узагалі де тільки можна — базікали про різне. Але все одно в тих словах, що осідали в її вухах, було забагато поганого й злого. Лаяли владу, лаяли одне одного, лаяли самих себе. Та вона не вміла зрозуміти всього цього — навіть якщо брати верхівку, не те що здогадатися про наслідки або передбачити, що чекає на них далі в житті. Вона не могла й подумати, яка далі доля всім їм: їй самій, Черепу й Гоголю. Господарям що — вони молоді, розумні. Виживуть. А Льова — ще й запасливий. Якщо що, свій музей пустить «в розхід». Господиня казала, що ці желе́зи — велика цінність, історична й культурна. Та якщо їсти нічого, то до чого тут ці ідоли? Їх що, замість масла на булку намазувати почнуть? У надійність такої страховки вірили слабко — тому, як їй зрозуміло, електрику краще було економити, ніж палити. І все інше — доки люди перестануть бути такими злючими.