Музей

«П’єса “Музей” — не історична і не соціальна. Це не “історія”, а, кажучи словами Лермонтова, “історія душі”. Точніше — двох душ. Я визначаю жанр як трагіфарс, але з розвитком дії фарс зникає — залишається трагедія. Сумна повість про те, як — за Гоголем — посварилися “два єдині люди, два єдині друзі”. Герої — Сталін і Кіров, місце й час дії — СРСР тридцятих років. Міг би їх назвати, наприклад, Соловйовим і Ларіоновим, але тоді довелося б довго пояснювати, що один — вольовий, а другий — не дуже; мені було б радісно помістити моїх героїв на Місяць зразка 2020 року, але тоді треба було б розповісти, звідки в ту мить там склалася така безрадісна атмосфера. Зазвичай я уникаю писати про історичних осіб, бо реальний контекст відволікає. Бо ж ідеться не про конкретних людей — а про людські типи». Євген Водолазькін