Роман розповідає про нелегкі будні розвідників Смерш. Група капітана Алехіна має в найкоротші терміни знайти диверсійну групу, що діє в тилу Червоної Армії, на території Литовської РСР. Загалом динамічний сюжет перемежовується психологічними портретами головних героїв та оперативними документами, зведеннями, записками, наказами… Використовуючи власну тактику й інтуїцію, капітан Алехін і його два бійці (старший лейтенант Таманцев і гвардії лейтенант Блінов) прочісують величезну територію — ліси, села, містечка — вислідковуючи шпигунів. Читаючи роман, ми дізнаємося, що до війни ці люди були зовсім іншими. Наприклад, Паша Алехін був багатообіцяльним селекціонером — написав курсову про огірки, а потім спеціалізувався на зернових культурах… Володимир Богомолов непомітно показує, що війна змінила долі багатьох, якщо не всіх. Але навіть якщо це так, роботу треба робити добре — на відмінно: тож Алехін служить, а не вишукує вигідність; він виконує свій обов’язок.
Повернімося до композиції, тобто до документів, наведених у тексті. Вони додають роману ваги та особливої правдивості — складно не вірити цитатам із офіційних наказів чи шифрограм, наприклад:
ШИФРОТЕЛЕГРАМА «Негайно! Передайте рацію й усі документи ліквідованої групи в розшуковий відділ Управління. Єгоров».
Отже, увага! Усі документи — неправдиві. Вони теж є художнім вимислом, який дозволяє Богомолову правдиво зобразити події, що відбуваються. Це просто літературний прийом, який аж ніяк не зменшує гідності роману — навіть навпаки. (Такі прийоми документальної правди застосовували багато хто, навіть Франсуа Рабле; можна сказати, що це гра в правду.)
Закінчити хотілося б порадою: якщо ви хочете прочитати книгу про війну (мало ли які настрої бувають), «Мить істини» підходить якнайкраще.