Мій зведений мерзотник

— Твій батько ніколи тебе не бив, але я почну!

— За що?

— За те, що ти тиняєшся, не зрозумій де і з ким, — випльовує він із огидою, ніби я вчинила справжній злочин.

— Я вже не маленька дівчинка, — стаю в позу. — Чому я не можу робити, що хочу? Ти можеш, а я ні! Чому?

— Бо ти моя… — він обривається. — Моя відповідальність.

— Невже ти можеш мені вказувати? Ти ж тільки й робиш, що веселишся та порушуєш усі правила. Так не можна, братику!

Його злісне обличчя миттєво опиняється поруч із моїм. Він дивиться на мене так само люто, як пальці впиваються в шкіру на моїй талії.

— Не називай мене так. Ні-ко-ли. Чуєш? — гарчить він мені в губи. — Я тобі хто завгодно, але точно не брат…