«Ну отже, — він почав тихо й підступно. — І що це за дурниця така, Ні-ку-ля? Оце мерзотник, знає ж, що я не люблю, коли мене так називають. Спеціально ж!»
«Про що ти?» — я спитала ніби невинно, склавши руки на грудях у спробі хоч якось відгородитися від нього й перестати тремтіти від його близькості.
«Ти знаєш. Ти ж прекрасно розумієш, про що я. Якого біса ти треться з цим соплявим франтом і вдаєш, ніби вчора ти не плив у моїх руках?»
Батько вирішив, що хлопець із дитбудинку може вивести його футбольну команду в Першу Лігу, і тепер у нас живе він — Артур Якушев. Нахабний, безцеремонний і самовпевнений. Веде себе так, ніби він тут головний і ніби в нього є тисяча причин ненавидіти мене. Кожен день поруч із ним нестерпний, але кожної ночі чомусь я думаю про нього…