«Від мене ти не втечеш від вівтаря!» — почула я лютого голосу свого нареченого. Пильно подивилася на нього. Та як він сміє?! Його блакитні очі потемніли від злості. Можливо, він тренується спалювати поглядом власну наречену? Не давши мені опам’ятатися, ельф розвернувся й кинув у мою змію сяючий клинок. Довгий кинджал описав у повітрі красиву дугу, блиснув у сонячних променях, що лилися крізь вітражі, й устромився в безневинну ілюзію, яка розважала гостей — від чого вона одразу розсипалася на тисячі іскор.
— Продовжуйте церемонію! — уривчасто наказав ельфійський принц у тиші, що настала, і тільки після цього відпустив мою руку.
Я ненавиджу ельфів! Ну що, вухастий, сам напрошився! Ти будеш благати мене про розлучення!
Жрець хитнув головою, від чого його сіра хламида затремтіла, але капюшон надійно захищав його обличчя, ховаючи в своїй тіні риси святоликого служителя пресвітлої богині.
— Діти мої! — вигукнув святоликий. — У цю світлу годину дві душі, що люблять, готові з’єднатися одним поривом, отримати благословення Ейнзахіди та здобути вічну любов!
Я недовірливо подивилася на довговухого. Мені навряд чи загрожує вічна любов, зате печію й нервовий тик можу гарантувати! Схоже, мій чоловік повністю поділяв мою думку, бо на мить у його прекрасних блакитних очах промайнуло зелене тремтіння туги.
Потім, мабуть, він згадав мою спробу втечі й нахмурився.