Мої спогади

92 год. 13 хв.

Мова російська

Автор Олександр Бенуа

Опис

Том 1 — Кн. 1–3; Том 2 — Кн. 4–5, Спогади про російський балет.

Вступ: ст. Д. С. Лихачов
Висновок: ст. Стернін

Бенуа Олександр Миколайович [21.4 (3.5) 1870, Петербург, - 9.2.1960, Париж] — російський художник, історик мистецтва, художній критик. Син архітектора Н. Л. Бенуа. Мистецтву навчався самостійно. Жив у Петербурзі. У 1896–98 і 1905–07 працював у Франції. Один із організаторів і ідейний керівник об’єднання «Світ мистецтва» та журналу тієї ж назви. У своїй книзі «Історія російського живопису в XIX столітті» (ч. 1–2, СПБ, 1901–02) та статтях початку 1900-х рр. Бенуа піддав критиці академічне мистецтво, а також виступив з ідеалістичних позицій проти естетики Н. Г. Чернишевського та громадянськості живопису «пересувників», висунувши головним критерієм оцінки творів мистецтва їхню «художність». Від деяких гостро полемічно загострених оцінок Бенуа згодом відмовився. пристрасний пропагандист класичної спадщини, зокрема російського мистецтва XVIII — першої чверті XIX ст., Бенуа був ініціатором створення низки мистецтвознавчих видань і музеїв (збірники «Художні скарби Росії», редагував у 1901–03; журнал «Старі роки»; Музей старого Петербурга тощо). У передреволюційні роки виступав проти крайніх формалістичних напрямів. З 1917 року Бенуа брав активну участь в організації охорони пам’яток мистецтва й перебудові музейної справи (особливо в реорганізації Ермітажу, завідувачем картинної галереї якого він був у 1918–26).

Відчуття кризи буржуазного суспільства та неминучості революційних потрясінь приводить Б. до пошуків «вічних», «стійких» духовних і естетичних ідеалів як антитези суперечностям сучасності. Поєднуючись із захопленням мистецтвом Франції XVII–XVIII ст. і Росії XVIII — першої чверті XIX ст., це надає його творчості ретроспективного спрямування. Б. — творець особливого різновиду історичного живопису, типового для «Світу мистецтва», тобто достовірного за характерністю деталей, але однобічного в поетичному відображенні тієї галузі історії, яку в кожну епоху становлять її побут і мистецтво. Б. приваблюють крихка краса та гротескна примхливість аристократичної культури, що хилиться до занепаду (серія «Останні прогулянки Людовіка XIV», 1897–98; «Версальська серія», 1905–06). Печальна іронія пронизує його картини, де статечні або метушливі фігурки людей зіставлені з вічною й величною красою досконалих творів мистецтва. У завитках старовинного орнаменту, у жестах і поставі людей минулого Б. бачив матеріальне втілення духу й поезії минулої епохи. Але творчість Б. не зводиться до вправної стилізації — вона пов’язана й із загальним розвитком живопису свого часу.

Б. належить до реформаторів російського театрально-декораційного живопису на межі XX ст. (опера «Загибель богів» Р. Вагнера, 1903, і балет «Павільйон Арміди» М. М. Черепніна, 1907 — Маріїнський театр у Петербурзі). З 1908 року він оформлював вистави антрепризи С. П. Дягілєва в Парижі (балет «Петрушка» І. Ф. Стравінського, 1911, театр Шатле) і до 1911 року був її художнім керівником. У 1913–15 — завідувач художньої частини і режисер МХТ («Мольєрівська вистава», 1913; сорежисери К. С. Станіславський і В. І. Немирович-Данченко). З 1919 року він був режисером і художником Академічного театру опери та балету («Пікова дама» П. І. Чайковського, 1921) і Великого драматичного театру («Слуга двох панів» К. Гольдоні, 1921) — у Петрограді. Роботи Бенуа для театру вирізняються художньою цілісністю, ретельною продуманістю декорацій, костюмів і бутафорії, тонким відчуттям стилю. Переконливими є його ілюстрації, відзначені графічною вишуканістю, зокрема ілюстрації до «Бронзового вершника» О. С. Пушкіна (один із варіантів було видано в 1923), що перегукуються і з лірикою, і з драматичним пафосом пушкінського вірша.

З 1926 року Бенуа жив у Парижі, працюючи головним чином над ескізами декорацій і костюмів для вистав у театрах Франції, Італії та інших країн.